| Seit 18. August 2010 musst du angemeldet sein, um Seiten in Rodovid (außer der Rodovid Engine) zu bearbeiten. |
Григорій Потоцький
Aus Rodovid DE
| Sippe (bei der Geburt) | Потоцькі |
| Geschlecht | männlich |
| Gesamter Name (bei der Geburt) | Григорій Потоцький |
Ereignisse
Geburt eines Kindes: ♂ Василь Григорович Потоцький [Потоцькі]
Anmerkungen
У невироблених, часто неточних, але дуже цінних за своєю суттю спогадах про Лаврський заповідник (Всеукраїнське музейне містечко) музейниця-еміґрантка Любина Терещенко згадувала, що зустрічалася з Павлом Платоновичем, коли він приїхав до Києва: “Мені він розповідав про роки навчання разом з братом у Полтавській кадетській школі. Також спростовував слухи про [своє] польське походження, казав, що його рід має гілки литовські” [45].
Прапрадід Потоцького звався Григорій. За відомостями історика Полтавщини Платона Китицина, він служив у походах за гетьмана Самойловича з 1687 року [46]. За іншими даними, почав військову службу при взятті Кизикермена (1698) [47]. 1713 року його було призначено на сотника у містечку Кишеньці на Полтавщині [48]. Він лишався на цім уряді близько 50 років. Сам П.Потоцький нараховував – понад 40 років [49].
Сама його сотня сформувалась незадовго перед тим, десь після 1660 року [50]. 1723 року Григорій Потоцький підписав Коломацькі чолобитні – петиції української старшини до Петра І з домаганнями відновити права України [51]. За подіями 1725 року Потоцького згадував історик Венедикт Мякотин [52]. Про кишенського сотника (без імені) Потоцького йдеться в рапорті миргородського полкового обозного Федора Москова до Генеральної військової канцелярії – про результати розшуку гайдамаків у Задніпров’ї від 20 червня 1753 [53]. Григоріїв син, прадід нашого героя Василь Потоцький зайняв ту саму посаду кишенського сотника [54]. Кишенька розташувалась по обох берегах Ворскли недалечко від того місця, де ця річка впадає у Дніпро. Це була доволі глуха місцина – від самої Кишеньки до Кременчука верст із 70, до Кобеляк – 32, до Полтави – 96. Але історія цієї місцевості сягала далеко вглиб віків. В урочищі Мечеть було розкопано золотоординський могильник [55]. Юрій Немирич побудував при Кишеньці фортецю. Під 1667 і 1670 роками сотенне місто згадується в актових книжках Полтавського городового уряду. 1690 року у бою під Кишенькою Вечерка забив військового канцеляриста Петрика, що зрадницьки продався татарам [56]. Саме тут 1740 року мали одержати по 30 дворів грузинський поет Давид Гурамов (Гурамішвілі) та Герасим Джевахов (Ерасті Джавахішвілі), але вони відмовились від того. Гурамішвілі оселився й помер у Миргороді [57]. Натомість у Кишеньці осіла родина іншого грузинського емігранта Георгія Баратова (Гіві Бараташвілі) та його старшого сина Сергія Георгійовича, що дослужився до звання генерал-майора [58]. Цікаві антики з кишенських церков надійшли згодом до Полтавського музею старожитностей [59]. П.Потоцький не міг не знати, що 1923 року большевицька трійка у складі секретаря комітету КП(б)У Мотузки, представників ЧК та війська ухвалила розстріляти в тій же самій Кишеньці кількасот в’язнів – учасників повстанського загону Андрія Левченка [60]. Перегляд родоводів показує, що ті самі риси вдачі повторюються у нащадках часом за кілька поколінь. Визначальною рисою Павла Платоновича Потоцького, що забезпечила йому почесне місце в нашій історії, була виняткова жертвенність, і саме цю рису він успадкував від свого далекого предка. Наприкінці ХІХ ст. у Архангело-Михайлівській кишенській церкві ще зберігались пожертви старого сотника Григорія Потоцького. Це були напрестольні – три срібні й один мідний – хрести, які він надав до храму 1734 року, далі три срібнопозолочені чаші, срібний дискос, три звіздиці. А у південному приділі можна було побачити вельми давній кіот, якого він пожертвував того самого, – мабуть, пам’ятного йому чимось, – 1734 року. Як відзначав церковний історик о.Микола Пирський, цей кіот “обращает на себя внимание своей архитектурой всякого любителя старины”. Нарешті, Григорій Потоцький пожертвував ще епітрахіль “темно-фиолетового плису, шитую разноцветным гарусом с накладными швейными бело-гарусными крестами, весьма древнюю” [61]. Його ім’я згадується також у двох стародруках – у марґіналіях 1714 та 1734 років (о.М.Пирський наводить їхні тексти). Зберігався при храмі й синодик, де на вічне поминання був записаний рід кишенського сотника. Датувався синодик тим самим 1734 роком [62].
Von Großeltern zu Enkelkinder
